«Цілителі міста» — серія інтерв’ю з людьми, що так чи інакше пов’язані своєї діяльністю з містом, взаємодіють із ним та змінюють його на краще. Це особисті погляди на Одесу тих, хто зробив її творення та вдосконалення частиною свого життя.

Зелений театр в Одесі — чи не єдиний в Україні публічний майданчик, який поєднує парк, театр, майданчик для культурних і екологічних ініціатив, а ще є успішним прикладом соціального підприємництва в місті. Поспілкувалися з програмним директором театру Сергієм Ровинським. Він розповів «Про|странству»:

Про те, чого бракує Одесі

Цілителі міста: Сергій Ровинський. Про Зелений театр, міфи та непримхливого туриста

На наш погляд, Одесі дуже багато чого бракує, аби отримати статус прогресивного міста. Ми намагаємося театром щось виправити, але цього, мабуть, дуже мало. От ви в Одесі віднедавна. Що ви скажете? Цікаво порівняти свій погляд із поглядом людини, яка тут не так багато провела часу.

Христина Петрик, Журнал «Про|странство» (далі – Х.П.): Наприклад, Одеса погано звучить в плані вуличної музики, коли вмикається якийсь саунд – це псує візуальне враження.

І це ви ще не були на набережній. Аркадія як Аркадія, а от коли виходиш десь на Фонтані – то можна такого Гарика Кричевського почути, або навіть Круга. Раніше вони звучали і в маршрутках, зараз в місті такого не чути, на центральних пляжах – теж. Мені здається, репертуар в Одесі розрахований на непримхливого туриста.

Наприклад, зараз в місті з’явився монументальний живопис, елементи легкого партизанінгу, всі ці нові формати, які до нас заходять – вони якісь недалекі. От нещодавно озвучили цифру: за сезон до Одеси приїхали 6 мільйонів туристів. Це дуже добре, що люди сюди тягнуться. Але мені, який до Одеси не тягнеться, а тут живе, хотілося б, щоб рівень був трохи іншим, щоб було трохи менше людей, які їдуть сюди за дешевими штуками в Аркадії.

Х.П.: Питання – чому їдуть саме такі, з такими інтересами, такими доходами, як місто позиціонує себе. Є масове, є нішеве.

При чому в інших містах це нішеве може бути масовим. У нас в Одесі ті ж музеї – нішеві. У місті смішна кількість повноцінних музеїв і театрів, в які хочеться регулярно ходити і цим пишатися. На мільйонне місто з такою історією – точно недостатньо. Тому і виходить, що все культурне життя міста є нішевим. Бо перша асоціація з Одесою влітку – це Аркадія і море. Сюди приїжджають не заради музеїв, коли сезон.

Про міфи та мурали

Цілителі міста: Сергій Ровинський. Про Зелений театр, міфи та непримхливого туриста

Одеса має історію – все те, що місто могло б профільтрувати та спробувати стати сучаснішим. Натомість, Одеса тримається за свої архаїчні міфи. В центрі на Дерибасівській стоять люди в костюмі Остапа Бендера, пропонують екскурсії про Соньку Золоту Ручку та Мішку Япончика. Це ті образи, які Одеса просувала страшно уявити скільки років.

Це все – питання людського смаку та відсутності альтернативи. Очевидно, що в Одесі були видатні люди, і не тільки представники кримінального світу. Але так повелося, що ця штука більше монетизується, аніж навіть якби це були одеські літератори біля ретромобіля з фотографом на Театральній площі. Одеські міфи псують ситуацію з культурою, яка від початку не ідеальна.

Два роки тому ми – не приховуємо, що надихнувшись Києвом – вирішили зробити мурал. Зробили його на вулиці Відрадній, він вийшов зовсім не схожим на решту інших. До того у місті теж був арт, щоправда, не на стінах, а на трансформаторних будках. Там все те, чим Одеса хоче приваблювати туристів – герої «Золотого теля», хлопці з кримінального світу та одеські дворики – тьотя Сіма, дядя Яша. Причому все гіперболізоване, в поганому оформленні.

Цілителі міста: Наталія Ертнова. «Не можу слухати про те, що Одеса помирає»

Ми привезли художника з Праги. Їдемо з ним на таксі з аеропорту до локації практично через все місто, і по дорозі бачимо величезну кількість отих трансформаторних будок – на Молдаванці, в інших не надто живописних районах, всі вони «прикрашені» самим лише Бендером та Пониковським. І таксист, який нас віз, дивився на це все з великим захватом. Ми з ним завели розмову – вже не пригадую, з чого почалося, – і він каже «От же ж красиво, не треба нічого придумувати, от наші герої, треба щоб було так і побільше!». Прості люди так говорять, бо ця історія культивується і не подається по-іншому. Якби цього не було так багато і малювали зі смаком, це сприймалося б інакше.

Знову таки, сам по собі Остап Бендер і книга — це прекрасно, справа не в персонажі,  а в стилі, в тому, що з ним примудрилися зробити. Пригадуєте, не так давно у нас лекція була про Остапа Бендера? І вона була чудова, бо її читав чудовий лектор – Дмитро Биков. Тому це складно порівнювати з Бендером, намальованим на трансформаторній будці.

Про занизьку планку та те, куди рухатись далі

В Одесі таке ставлення до влади – «а він хоч щось робить, і на тому дякую». Тому й таке ставлення до урбаністики. Лавку поставили – яка різниця, що вона незручна і їй тут стояти не треба, і не за ті гроші її ставлять, головне, що «щось роблять». Хіба потрібно дякувати владі за лавочку?


Ми цінуємо не те, що зробили якісно, а те, що хоч щось є.


Ми цінуємо не те, що зробили якісно, а те, що хоч щось є. Була стіна – намалювали Остапа Бендера, стало прекрасно; ходять наряджені чуваки в центрі міста, які вже всім набридли – ну чудово. Нема великого запиту створювати альтернативу, в людей нема звички вимагати чогось більшого, ніж хоч щось.

Х.П.: У якому напрямку Одесі рухатися далі? Я зараз маю на увазі глобальніший контекст, цінності, що місто має пропонувати аудиторії. Тим же туристам, ми говорили про їх запити.

Культуру. Туристи приїжджають сюди впродовж чотирьох, від сили п’яти місяців, на тому все закінчується. Для міста з такою історією і спадком можна було і взимку зробити так, аби людям було цікаво. Туристам це не так критично. Вони приїжджають на кілька днів, за цей час в центрі міста можна отримати враження. Я тут живу весь рік. Мені хотілось би знати, що впродовж року можна щось відвідувати, навіть в професійному плані.

Про Зелений театр

Цілителі міста: Сергій Ровинський. Про Зелений театр, міфи та непримхливого туриста

Коли ми бачимо, скільки людей приходять на масштабну подію в театрі, кажемо: «ого, як багато». Але в контексті міста, яке відвідують 6 мільйонів людей за сезон, це мало.

До нас ходять люди, які знають, що в Зеленому театрі точно буде щось хороше, на їхню думку. Є своя аудиторія – ми розуміємо, кого зустрінемо, наприклад, на лекції Марата Гельмана про музеї. Театр вміщує кілька тисяч, а місто мільйонне. Але добре, що така аудиторія є: вона думає, аналізує, не чіпляється за щось запропоноване, а обирає, радить. Ми завжди питаємо, що сподобалося з репертуару.

Цілителі міста: Дмитро Самофалов. Вітрянкова вечірка та історія першої швидкої в Одесі

Коли ми щось проводимо в Зеленому театрі, розуміємо, що немає ніякого сенсу орієнтуватися на те, як подібний івент відбувався у Львові чи Києві. Бо аудиторія реагує по-іншому, вона, можливо, більше розслаблена і лінива. Більше ділить свої настрої на сезонні. Влітку взагалі важко змусити щось робити.

Ми працюємо тільки в туристичний сезон, але зовсім немає відчуття, що Зелений театр це місце притяжіння туристів. Так, тут не звучить цей одеський діалект, немає відчуття, що всі приїхали звідкись, як в Аркадії. Ми тут намагаємося створювати щось важливе і, на наш погляд, потрібне саме для міста. Це цікаво для туристів, які поділяють наш культурний посил, направлений в першу чергу на одеситів.

До того, як відкрився Зелений театр, тут було гірше, ніж нічого. 20 років тут було те, чого не має бути у центральній частині міста. Мегамаргінальне місце. У спадок дісталася повна відсутність будь-яких комунікацій і суцільне сміття. Хочеш зробити красиве культурне місце, а маєш гектар сміттєзвалища з повною відсутністю водопроводу, світла, каналізації. Зробити стартовий ривок коштувало величезних зусиль. Чи варто воно того було? Зелений театр полюбили і от три роки люди з нами. З іншими труднощами можна боротися.

Х.П.: Яку критику чуєте стосовно театру? 

Тільки неконструктивну (сміється). Є кілька моментів, за які нас критикують. Можна вважати критикою питання «чому у вас немає пива»? У нас на все є бачення. Нема такого – «ой, як то це ми не подумали!». До нас не можна приходити з собаками. В перший рік це було справді важко пояснити. Але очевидно, що це не випадково. Тут пісочниця, діти. Так само з алкоголем – тут добре і без нього. У нас дружній до дітей простір.

Цілителі міста: Сергій Ровинський. Про Зелений театр, міфи та непримхливого туриста

Про інші публічні простори 

Стамбульський парк новий, там до того було дуже сумне видовище. Грецький ще до кінця не відкрили. А всі інші парки живуть за своїми стандартними правилами. Там немає обмежень. Практично всі парки комерціалізовані, навіть Дендропарк Перемоги. Велика частина заставлена машинками та іншими «веселощами». Меморіал 411 батареї не про веселощі, але там дуже «весело». В основному парки – про це.


Коли ми планували Зелений театр, хотіли, щоб у першу чергу це був громадський простір.


Щодо публічних місць і взаємодії людей, не можна сказати, що в Одесі є щось таке усталене. Коли ми планували Зелений театр, хотіли, щоб у першу чергу це був громадський простір – не театр чи майданчик для заходів, а щоб люди могли спокійно прийти. Тут було настільки нічого, що ми могли придумати що завгодно.

Ви говорили, що мало лавочок. Біля парків вони з’явилися, але не можна сказати, що їх дуже багато в місті. Мають бути паркові меблі, дуже різні причому, цього немає в звичайних парках, деякі з них навіть закривають вночі – стоїть охорона і паркани. Цього року ми жодного разу не перекривали зону з фуд-кортом, газони і туалети для вільного доступу. Тут може 100 разів виступати Биков, але на територію люди можуть заходити вільно. Є люди, яким захід нецікавий, але вони хочуть прийти з дітьми, поїсти, полежати на газоні, і вони мають на це право.

Х.П.: Публічні простори Одеси – це ще й узбережжя.

У нас практично немає публічних пляжів – вони нібито безплатні, але насправді піти нікуди. Все заставлено комерцією. Тому пляжі – зовсім не публічна зона влітку.

Про гордість та оптимізм

Погано, що Одеса не дає багато приводів пишатися сучасною діяльністю. Наша гордість впирається у моменти двохсотрічної давнини. Так, архітектура, море, люди, які тут жили і працювали – це ого-ого, але це все зовсім не має стосунку до тих, хто зараз заявляє, що от «понаїхали». Не так, на жаль, багато людей, які залишають свій відбиток на сучасній Одесі. Є проекти, які нас радують – Urban Music Hall, Художній музей, ОМКФ. Але в світовому масштабі це не щось нове і велике. Та для Одеси, якщо планка понижується до рівня «не було нічого — з’явилося хоч щось», це нормально.


Урбаністика – це нове слово, 5 років тому воно навряд чи звучало на апаратних нарадах мерії.


Не хочеться дійти до того, що все погано і беззмістовно – є наш приклад, є люди, яким це треба. Відкриваєш стрічку Фейсбуку – завжди є через що засмучуватися. Ідеш по вулиці – тут щось сиплеться, там щось високе будується.

Сподіваюся, за кілька років люди із здивуванням будуть слухати, через що ми зараз обурюємося. Урбаністика – це нове слово, 5 років тому воно навряд чи звучало на апаратних нарадах мерії. А зараз розуміють,  що треба залучати експертів при плануванні парків і великих транспортних розв’язок. У нас такий собі перехідний період і приємно, що ми у ньому беремо участь.

Розмовляла Христина Петрик