«Цілителі міста» — серія інтерв’ю з людьми, що так чи інакше пов’язані своєї діяльністю з містом, взаємодіють із ним та змінюють його на краще. Це особисті погляди на Одесу тих, хто зробив її творення та вдосконалення частиною свого життя.


Перед початком розмови Олександр Онищенко, художній керівник та засновник «Театру на Чайній», попереджає, що буде відволікатися на робочий телефон – надмір адміністративної та господарської роботи. Каже, поки театр не має фінансування, багато доводиться робити самому.

Ми говоримо про те, чи Одеса театральне місто, що таке експериментальний театр, і чому епатаж та провокація на сцені вже не актуальні. Олександр розповідає про місце «Театру на Чайній» в одеській мистецькій традиції, про порівняння з Оперним та які театральні закони можна порушувати. Виявляється – всі.

Цілителі міста: Олександр Онищенко, засновник «Театру на Чайній». «Будь-які театральні закони можна порушувати»


Я намагаюся якомога менше вживати слово «експериментальний»

Не хочу нікого образити, але останнім часом під цим приховують копіювання сучасного європейського театру. Причому це копія з копії. А спокійний творчий процес, коли намагаєшся знайти свій метод, а не копіювати, сприймають як «деревню». Тому я не називаю нас «сучасним експериментальним театром», хоча ми розробляємо свій метод.

Будь-яка людина підсвідомо копіює те, що їй дуже подобається. Коли мені щось імпонує, звісно, це позначиться на моїх роботах. Але я намагаюся не виносити це в усвідомлену площину, банально – не красти. Копіювання – нормальний процес виховання творчої людини. Більшість починає з копіювання, а потім знаходить свій стиль. Мені не подобається, що копіювання видають за сучасний театр, мовляв, оце – круто, а методи, які використовували 100 років тому – застарілі.

Один із соратників польського експериментатора і теоретика театру Єжи Гратовського казав, що театр майбутнього – це не визначена система, він має виникнути в осередках. Цей процес відбувається в Україні: тут народжується сучасний театр, який вчиться працювати з глядачем. Театр намагається розмовляти чесно – в Україні та в Одесі таких молодих команд дуже багато.

Класичні театри можуть бути сучасними, якщо там збереться правильна творча група, колектив, який почне займатися не епатажем та рекламою, а реальною роботою. Це складно. Державні театри зажаті в репертуарі.

Епатаж видають за експеримент і це підміна понять

Цілителі міста: Олександр Онищенко, засновник «Театру на Чайній». «Будь-які театральні закони можна порушувати»

У середині XX століття у очманілій від воєн Європі стало зрозуміло, що усталені закони ведуть не до хорошого, а до трагедій. Тоді виник театр провокації. Він виводив із себе закостеніле буржуазне суспільство. З-під нього навмисно вибивали ґрунт, аби люди хоч роззирнулися, що навколо них.

Це було у брехтівському театрі – довго-довго йшов спектакль про те, як в Африці гинуть діти. Наприкінці виходив актор і запальничкою підпалював метелика. Зал вибухав, а актор казав: «Ви дві години дивилися, як гинуть тисячі людей – а обурила вас смерть метелика». Це був сміливий крок до суспільства, яке не хотіло бачити своїх помилок.

Зараз інша ситуація: в Україні немає на кого спрямовувати провокацію, аби ламати закостеніле. Треба не провокувати, а говорити, і робити це зрозумілою мовою. Перед глядачем не можна прогинатися, не можна йти у нього на припоні. Один, два чи три рази так зробиш – на четвертий станеш нецікавим. Але при цьому не можна вважати себе розумнішим за глядача.

Роки 3-4 тому я думав, що дуже добре знаю свого глядача, але останнім часом він мене щоразу дивує

Перед запуском нової вистави ми кілька разів показуємо аудиторії чорновий матеріал. Я уважно слідкую, як дивляться спектакль. Стає ясно – глядачі розуміють, чи ні. Якщо я бачу, що вони нічого не чують – переробляю, шукаю, де незрозумілі моменти. Трансформую тільки мову, а не хід вистави чи закінчення.

Наприклад, працюю над спектаклем Гарольда Пінтера. В процесі репетиції англійські мафіозі стали гопнічками з 90-х у стилі «жлоб-арт». Один з них – таких добрий, чуйний, залежний. Інший – жорстокіший, в спортивному костюмчику зі смужками. Мені дуже подобалося, але прийшов глядач, почав дивитися – і в нього ці герої зі своїм сленгом викликали відразу. Люди втомилися від тематики 90-х, і через це відторгнення вони пропускають великий пласт історії, яку потім вже не побачать. А моя розповідь про те, що дружба скрізь є дружбою – в бандитів, гопників, професорів – а зрада скрізь є зрадою. Якщо глядач пів-спектаклю не буде слідкувати за історією, він не сприйме посилання. Тому довелося відійти від цієї естетики, щоб не відштовхувати, забрати бандитів 90-х та повернути тарантінівських героїв.

Одеса – не театральне місто

Але ми привабили до театру людей, які раніше ніколи туди не ходили. Після того, як вони стали ходити до нас – то навчилися отримувати задоволення та захоплюватись не тільки нашим театром.

Влітку 80% наших гостей приїжджають з інших міст та країн. «Театр на Чайній» у них якщо не перший, то другий пункт відвідування, і це дивовижно для нас. Нещодавно прочитали цікавий відгук, жінка написала: «Була вже на трьох виставах, хочу одразу сказати, що Опері не конкуренти, зал маленький». Сам факт порівняння нас із Оперним показує, що ми впевнено зайняли свою нішу!

Глядач має отримати задоволення

Цілителі міста: Олександр Онищенко, засновник «Театру на Чайній». «Будь-які театральні закони можна порушувати»

Якщо він його не отримує, а ти натомість займаєшся вихованням, моралізаторством – нічого не вийде. Часто згадую, як коли ми відкривалися, освячували приміщення. Священик нам тоді сказав: «У вас своє театральне життя, але я дам три поради, захочете – прислухайтеся, не захочете – ні. Перше: ніколи не думайте, що ви вчителі. Але запам’ятайте, що завжди йдете на обгін. Кожне ваше слово впливає на людину и щось змінює. І третє – ви можете займатися навіть фігнею, хочете робити фігню – не вагайтеся, робіть. Проте завжди попереджайте глядача: сьогодні ми вам покажемо фігню».

Завдання драматурга не відповідати на запитання, а правильно його поставити

Якщо людина приходить за відповіддю в театр, це не за адресою. До театру пред’являють те, що зазвичай шукають у вірі. Ця омана пов’язана з радянським світоглядом, коли мистецтво намагалося взяти на себе функції церкви.

Будь-які театральні закони можна порушувати

Але треба знати, для чого це робити.

Тема-табу – церква. Не тому, що там все ідеально чи немає поганих людей. Є такий момент, коли треба підтримати, а не критикувати. Коли ми починали театр, дуже популярно було писати «всю правду про священиків, які дурять народ». Не поділяю такої думки, вважаю, що люди, які так пишуть, погано знайомі з внутрішніми церковними питаннями. Я мало дотичний до церкви, але коли стикався з нею, мене ніколи не «розводили» на гроші. Я прекрасно розумію, що в церкві є різні люди. Дуже погані – теж.

Найвдаліший наш спектакль, на мою думку,«Триптих»

Цілителі міста: Олександр Онищенко, засновник «Театру на Чайній». «Будь-які театральні закони можна порушувати»

Глядач його не дуже розумів, мене за нього багато сварили. Мабуть, він був неправильно зроблений. Я виходив і розповідав, як я працював над виставою, а в кінці говорив про маму, що насправді спектакль про те, як відчуваю провину – мама померла, я не встиг віддати їй борги. Розповідав реальні речі, нічого там не вигадував. Було дуже важко, коли розумієш, що розповідаєш сокровенні речі – а глядача це все бісить.

В якийсь момент ми закрили виставу, але я досі вважаю, що це була крута робота. Сьогодні я би зробив її по-іншому: доля мого сарказму була тоді дуже велика, зараз я би рівень сарказму знизив і підсилив лінію моєї розповіді.

Як вдалося стати самоокупними?

Люди стали приходити до нас, бо ми почали до них прислухатися, стали з ними говорити. Гроші ми повністю отримуємо з продажу квитків. Білети у нас недорогі, і це принципово. Є глядачі, які не можуть платити, ми завжди для них залишаємо недорогі місця. Зараз нам потрібен серйозний директор. А для цього треба залучити спонсора.

Я ніколи не був всередині одеського театрального життя, я підійшов зі сторони

Цілителі міста: Олександр Онищенко, засновник «Театру на Чайній». «Будь-які театральні закони можна порушувати»

Ми нікого не чіпали і нас теж. Це нам допомогло, інакше ми були б обмежені цими традиціями, що виникли, коли тут був глядач, якого вже немає. Зараз інша аудиторія і багато театрів не можуть з нею порозумітися. В Радянському Союзі і в сучасній Україні людина живе по-різному, ми це прекрасно розуміємо.

Те, що відбувається в країні зараз, в театр виллється пізніше. Ці процеси ніхто не усвідомлює до кінця. Є хоч один достойний спектакль на тему Майдану? Немає, хоча спроб було достатньо. Відчутно, що в країні відбуваються гігантські зміни, тектонічні зсуви, а як показати це – не знаю.

Не вважаю, що в Одесі поганий глядач

Знову ж таки, Одеса – не театральне місто, людей, які ходять до театру, мало. За всіма показниками Одеса має бути містом квітів, поетів і художників. Для цього маса передумов, але що в радянський час всі ці люди виїжджали, тоді – в Москву, що зараз – в Київ і за кордон.

Кожного разу, незалежно від порядків, Одеса намагається лишитися художньою провінцією. З неї втікають, не знаходять реалізації, не досягають свого рівня. Мене це дуже лякає. Я з Іспанії повернувся в Одесу, бо дуже хотів робити тут свою справу. А мої друзі ще в юності поїхали в Москву чи Пітер, там вивчилися, стали хорошими акторами. Я завжди думаю, чому ж так? Культурне життя в Одесі є, але воно не буяє. Доки копіювання буде переважати над творчим процесом, це і буде провінція. Зараз в Одесі більше копіюють, і практично у всьому пост-радянському просторі так.

Розмовляла Христина Петрик

Фотоматеріали: Театр на Чайной